Українські вірші
***
Микола Сингаївський
ЛЕГЕНДА
Просинається поле першою вільною птицею,
ти просинаєшся першою думкою про мене...
Відра подзвонюють над степовою криницею,
сонце спиняється в прошумілих кленах.
Над голубою водою схилились гарячі коні,
ні — то не коні, наші літа дозрівають...
Ти набираєш воду, човником склавши долоні,
а губи твої достиглі моє ім’я зігрівають.
Зігрівають своєю любов’ю й печалями,
пахучою радістю і чистим довір’ям.
Потім ти озиваєшся за туманними далями
і для мене маришся Легендою чи повір’ям.
Легендою, котру я вивчив, як воду,
як мову свою і свої надії,
коли хлопчаком приносив маківку із городу,
щоб вітер зерняток її не розвіяв.
І тепер я Легендою зможу тебе назвати,
тільки дай мені право поруч іти з тобою.
Так мене вчили повір’я моєї білої хати,
щоб жив я твоєю долею і твоєю любов’ю.
Щоб мене передзвоном будили відра біля
криниці
і твої благородні руки піднімали мене з печалі...
Бо ночами в руках твоїх пташенят вирощують
птиці
і залишають для мене свої голоси прощальні.
***
Я знову Легенду слухав,
коли зацвітала черемуха
і стояла над урвищем
у святковобілому цвіті...
Я думав про все прекрасне,
що пізнається часом,
я згадував Рафаеля і мрії, віками зібрані.
І тільки думки і промінь
з Легендою переплітались,
яку я ніколи не згадував —
а просто не забував.
Я вірив, що ти Легенда,
коли ми садили яблуні...
І руки твої, і зорі
їх напували водою.
А пізніше, потім
у чебрецеві ночі
ще довго в саду бродили
твої невсипущі мрії.
І над моїм обличчям
руки твої схилялись —
неначе цвіли лілеї,
щоб світло було в кімнаті.
А твоя дитяча усмішка —
то цвіт білопінних яблунь,
а твій невловимий голос—
то шелести винограду,
коли ти стоїш, глибока,
як вечір на березі моря,
і виноградом дозрілим
дихають твої губи.
Я згадую Рафаеля,
я певен — митець народиться,
як пісні належить небо.
належиш ти мислям художника,
який, мов шалений вітер,
літає над морем і лісом
і прагне на власний голос
творити свою Легенду.
***
ТОНІКА
У груди билась хвиля синя,
ставала на осонь ріка.
А вечір дихав теплим сіном
в твої долоні, Тоніка.
В сухій траві ромашка біла,
зів’яли сині дзвоники,
які у снах вона любила,
які збирав для Тоніки.
Які цвіли і одцвітали,
як дальній спів гармоніки...
У вирій гуси відлітали,
не вернуться до Тоніки...
Не вернуться... В садах розлогих
золотиться антонівка...
Я слухаю на всіх дорогах
твій чистий голос, Тоніка.
З усіх доріг в мою округу
осипалась магноліка.
А ти пішла, пішла до другого,
не повернулась, Тоніка.
Це сталося у вечір синій,
ставала на осонь ріка.
А вечір дихав теплим сіном
в твої долоні, Тоніка.
***
У сосновому лісі пахло живицею і коханням,
очі вливалися в очі і не знаходили дна...
Ми з тобою зустрілись єдиним святковим
бажанням,
ти маєш право на мене тільки одна.
Ти, яка вмієш читати руками
ще невивчену молодість і мої думки.
Ти, що приходила чистими трояндними снами
і мене розбудила вітром своєї руки.
І мене підняла в потривожені птицями ночі,
і мене освятила в своїх думках...
І коли я схилявся в замислені сині очі —
я тоді засинав на твоїх руках.
Щоб мене колихала земля і колиска вербова,
і приходили зорі у нашу хату,
а в мені народилась пташина твоя колискова,
я вивчив її напам’ять, як мудру присвяту.
Про те, як у лісі пахло живицею і коханням,
очі вливалися в очі і не знаходили дна,
як ми з тобою зустрілись єдиним святковим
бажанням,
щоб ти мала право на мене тільки одна.
***
Я сповнений твоєю вірністю,
напоєний твоєю ніжністю,
збагачений твоєю радістю,
освітлений твоєю ясністю.
Я ще не знаю і не думаю,
де молодість моя кінчається,
як зупинить судьбу мою
і з ким вона стрічається.
Чи ходить вранці росами,
що трави прополіскують,
між голубими соснами
в краю моїм поліському.
Чи, може, йде проспектами
спокійна і замислена,
з журналами й конспектами,
з суворістю навмисною.
Не знаю і не думаю,
де молодість кінчається,
як зупинить судьбу мою
і з ким вона стрічається.
А ти, давно уявлена,
привітна й закосичена...
Я знаю, що прийшла вона —
любов моя невивчена.
***
Всіма вітрами пахнуть руки,
і пахне яблуками хата...
Люби мене за всі розлуки,
якими ніч моя багата.
Люби мене за ті тривоги,
що серце збуджують веселе...
Де чебреці на всі дороги
мені зоря пахуча стеле.
Де перепілка жартувала
і звала хліборобів з поля...
А ти мене з любов’ю ждала,
яку призначила нам доля.
***
ЕТЮД З ТВОГО ГОЛОСУ
Гуси над Україною
шукали собі орбіти...
Ти хочеш бути любимою,
ти хочеш сама любити.
В літа свої хочеш вірності,
леліток — у очі сині.
Заждались моєї ніжності
руки твої дитинні.
І там, де спокійні сосни
верхів’ям зорю черкають,
сни твої сохнуть, як роси,
мене з доріг виглядають.
Думи твої не розвіються,
я з ними горю і мучусь.
Моя незрадлива мрійнице,
незвична така й співуча.
Ти хочеш бути любимою,
ти хочеш сама любити.
А гуси над Україною
шукають собі орбіти.
***
Дерева в інеї,
дерева в інеї,
і тане, тоне сніг
в твоєму імені.
А я шукав його,
а я жахався ним
і забував його
таким засніженим.
Бенкет сріблястих зір
шумів за вікнами.
Мовчав сосновий бір
тугими вітами.
А ти за соснами,
а ти за соснами...
Розбіглись дві душі
різноголосними.
Одна летить в печаль,
а друга — в музику...
Не заблуди в ночах,—
любити мусимо.
Твоїх досвітніх мук
рої неспинені,
і тане, тоне звук
в твоєму імені.
***
Не плачте, жінко... Ви любили...
І вас образили за любов.
Котяться сльози
гарячі й білі,
б’ється у скроні стовірна кров.
Мовчить ображена сива правда,
вона переможе
підступне зло.
Тільки зневіра не має права
смутком лягти на людське чоло.
У ваших мріях
колоситься ніжність,
так мало її
дарували вам.
А вас ображали за чисту вірність,
за те, що наснились ніжним рукам.
Ніч осипала холодні роси
і повертала на світло дня.
Місяць сидів на верхів’ях сосен
Вмивався гілкою, мов кошеня.
***
Ранній луг за плечима у мене
голубою росою пропах...
Зупини моє серце шалене
у своїх колискових руках.
Зупини його, я згадаю
стигле літо в дніпровських полях,
як я часто тебе виглядаю,
зустрічати виходжу на шлях.
Вітер вибіжить з-за діброви,
гомонітимуть з ним дуби...
Вірить серце моє любові,
тільки вірить одній тобі.
Нині вітер, мов друг зустрічний,
я про все йому розказав,
що твій образ живий і вічний
синій вечір намалював.
Я в малюнку шукав довір’я,
щастя в долі я не просив.
Ти для мене, як древнє повір’я,
у життя принесла краси.
З нею думи мої дозріли,
багатіли мої почуття,
щоб навік ми не розлюбили
і твоє, і моє життя!
***
Ми всі буваємо самотніми,
як тихі ночі за Дніпром.
Де чиста ніжність пахне сотами
і дихає терпким вином.
Там зорі повні, як мовчання,
таємно падають на дно.
Твоя жіночність зовсім рання
чекає ніжності давно.
Вона блукає між вітрами
така, як ти, як світла ти.
Такими спраглими руками
ти в молодість мою лети.
Моя і не моя Тетяна,
прийди в мої жорстокі дні.
Вечірні тіні Левітана
на серце падають мені.
І дозрівають житнім колосом..
Ти чуєш, за глухим вікном —
Як я гукаю шерхлим голосом
твою любов понад Дніпром.
Я йшов бентежно і схвильовано...
Чи знаєш ти мою журбу?
Мені шляхи стелились ковано
в розлуку давню й голубу.
Моя любов, мій білий світе,
метуть вишневі холоди.
А на стежках пахучих вітер
задимлює твої сліди.
Твої думки — духмяні грона,
твій дивний зір в моїх очах.
А ніжність щедра і безсонна
тебе не ніжить по ночах.
Вона загублена ночує,
вона не спить, як самота.
А ти згадаєш, ти почуєш
пекучу ревність крізь літа.
Як ти, вечірня і світанна,
приходиш у мої світи.
Моя і не моя Тетяно,
любов’ю іншому світи.
***
Дві лілеї на чистому тілі,
наче сни благовісної ночі.
Може, впали на груди дівочі
дві зорі променисто-білі.
Може, просто цвіли лілеї
і світання моє впивали...
Наче світла собі шукали,
щоб світитись на грудях у неї.
Наче з мудрості сива природа
збагатила себе красою.
І достигла в тобі порою
несказанно красива врода.
Може, в очі мої суворі
впали сни недосяжно спілі.
Й зацвіли на дівочім тілі
і лілеї,
і чисті зорі.
***
СВІТАНКОВА ЕЛЕГІЯ
Дніпре мій, Дніпре!
Грішно проспати світанки,
що на твоїх берегах проростають.
Вірте — не вірте,
а гуси
вранці до нас прилітають.
Де ти спиняєшся?
Де ти, мій Дніпре, ночуєш,
вертаючи в юність
своє повноліття?
Чуєш — не чуєш —
шумить і шумить над тобою
моє берестове віття.
Як ти вантажений!
Як ти проносиш і хмари, і баржі
Україною срібночолою!
Бачиш — не бачиш, —
я схожий на тебе
своєю пливучою долею
Ти царівну мою залишену
стиха розважиш
думою синьою та крилатою.
Скажеш — не скажеш, —
а я плистиму до неї
білою яхтою.
Лірика (кохання вірші)
Дитячі вірші
Емілія Саталкіна. Дитячі вірші
Вірші Івана Франка
Микола Сингаївський
Пишіть мені
Юля Турчина, м. Харків